Як ЄС реально відмовитися від російського газу: факти, парадокси та шанс на прорив

ЄС залишається залежним від імпортного газу, незважаючи на гучні заяви з Брюсселя. Крім того, у 2024 році деякі країни збільшили закупівлі російського газу. Експерти Ірина Пташник та Максим Гардус розповідають про те, як ЄС може припинити купувати газ у країн-агресорів у рубриці «Єдині ми стоїмо».

Європейський Союз третій рік поспіль оголосив про рішучу відмову від російського газу. Після початку повномасштабної війни проти України були прийняті амбітні стратегії – Fit for 55, REPowerEU, десятки національних планів дій.

Але реальність 2024 року виглядає парадоксально: лише за рік європейські країни заплатили Росії за газ 21,9 млрд євро – більше, ніж уся фінансова допомога, надана Україні за той самий період.

Це не просто цифра – це лакмусовий папірець енергетичної незрілості ЄС. Незважаючи на 20% падіння загального споживання газу з 2021 року, імпорт з Росії знову зріс. Проблема не у відсутності технологій чи інструментів. Проблема у відсутності політичної волі.

Залежність з нюансами: хто, як і скільки імпортує?

Попри гучні заяви про скорочення імпорту з Росії, Євросоюз у 2024 році залишився залежним від зовнішніх постачальників: 85% усього спожитого газу було імпортовано з-за меж ЄС.

Найбільшими постачальниками по трубопроводах є Норвегія, Алжир, Лівія та Азербайджан – разом вони покривають 59% імпорту. Решта 41% — скраплений природний газ (СПГ), зокрема із США, Катару, Алжиру, а також із Росії. У 2024 році частка російського СПГ в європейському імпорті досягла 19%, а обсяг поставок зріс на 18%. Найбільше російського СПГ закупила Франція, заплативши за нього близько 2,68 млрд євро.

Цікаво, що на тлі загального падіння попиту на газ у 2022-2024 роках деякі країни, навпаки, збільшили імпорт з Росії. Італія збільшила закупівлі на 4 млрд куб. м, Чехії – на 2, Франції – на 1,7. І це незважаючи на те, що стратегія REPowerEU прямо закликає до повної відмови від російського газу до 2027 року.

Країни походження газу в ЄС (Євростат)

При цьому російський газ постійно постачається до Європи через Туреччину: у лютому 2025 року прокачування Турецьким потоком досягло 55,8 млн кубометрів на добу, що на 30% більше, ніж торік. Загалом у 2024 році експорт «Газпрому» до Європи зріс на 13% до 32 млрд кубометрів. м.

Таким чином, навіть незважаючи на санкційний тиск і обмеження, Росія зберігає можливість постачати великі обсяги газу, користуючись нерішучістю окремих країн ЄС.

Тут не працює єдина універсальна стратегія – кожна країна діє відповідно до власних національних інтересів, і саме це заважає ефективній відмові від російського газу в усьому Євросоюзі.

Незручна правда про СПГ: новий шлях для російського газу

Коли у 2022 році Європа втратила більшу частину газу з Росії по трубопроводах, СПГ сприймали як рятівний круг. Уряди інвестували мільярди в термінали, портову інфраструктуру та контракти на постачання СПГ із США, Катаром та Алжиром.

Але на практиці СПГ став не тільки заміною російського газу, а й новим каналом його повернення. У 2024 році поставки російського СПГ до ЄС зросли на 18%, хоча загальний імпорт скрапленого газу в Союз, навпаки, скоротився на 16%. Це означає, що частка «Газпрому» і «Новатеку» на європейському ринку СПГ зросла в умовах зниження попиту.

Франція, Бельгія, Іспанія та Греція є ключовими воротами для російського СПГ. Наприклад, порт Зебрюгге в Бельгії приймає російські газові танкери, які потім або розвантажуються на місці, або відправляються безпосередньо в інші країни ЄС.

Така практика створює серйозні репутаційні та економічні ризики: російський СПГ не просто зникає з ринку, він зберігає високі прибутки. Середня імпортна ціна російського СПГ у четвертому кварталі 2024 року була на 274% вищою за рівень першого кварталу 2021 року, що свідчить не лише про прибутковість цих схем, а й про значні витрати для європейських споживачів.

Що ще більш показово, ЄС заплатив понад 21 мільярд євро за російський газ у 2024 році – і майже п’яту частину цієї суми припадає на СПГ. Таким чином, нові термінали, побудовані з метою енергонезалежності, парадоксальним чином перетворилися на інструмент збереження російського впливу. Якщо не буде вжито політичних та регуляторних заходів, ці інвестиції в інфраструктуру ризикують стати енергетичними троянськими кіньми на європейському ринку.

Портрети країни: різні маршрути з однією метою

Незалежність від російського газу не є однаковою формулою для всіх країн ЄС. Кожна держава має власний енергетичний профіль, інфраструктурні обмеження та політичні дилеми.

Візьмемо Німеччину, лідера промислового споживання газу. У 2024 році 61% його газу поглинула промисловість: хімія, металургія, скло-паперова. Такі галузі не можуть одразу перейти на інші джерела енергії, але й тут є прогрес – Mercedes-Benz вже скоротив споживання газу на 50%. Водночас Німеччина активно розвиває імпорт біометану та інвестує в технології перетворення енергії в газ.

Шляхи імпорту газу до ЄС (Брейгель)

Франція, навпаки, скоротила загальне споживання газу, особливо електроенергії (мінус 56% для теплових електростанцій), завдяки збільшенню виробництва на атомних електростанціях і відновлюваних джерелах енергії. Але парадокс у тому, що водночас вона стала головним імпортером російського СПГ в Європі. У 2024 році Іспанія скоротила видобуток газу на 22%, але зробила прорив у диверсифікації: вона отримує ЗПГ із 14 джерел і активно експортує газ до Марокко, відкриваючи нову вісь енергетичної співпраці.

У Бельгії ситуація інша – країна фактично не має власного споживання російського газу, але її термінал у Зебрюгге став хабом для транзиту СПГ з Росії в інші країни ЄС. Це створює дилему: з одного боку, є технічна роль у логістиці, з іншого – політична відповідальність.

Греція значно збільшила імпорт через Турецький потік, а видобуток газу збільшився на 32%. І хоча уряд заявляє, що до 2030 року 90% електроенергії буде вироблятися з відновлюваних джерел енергії, нинішня динаміка йде в протилежному напрямку.

Ці приклади ілюструють головне: універсального рецепту не існує. Але саме в окремих стратегіях криється потенціал – кожна країна має свої важелі впливу, і лише скоординовані дії на рівні ЄС перетворять ці важелі на реальний тиск.

Погляд з висоти пташиного польоту: які рішення потрібні на рівні ЄС

Незважаючи на національні відмінності, європейська енергетична безпека є спільною грою. І тому ключова роль належить європейським інституціям, які мають не лише координувати, а й спрямовувати трансформацію.

Звіт United We Stand пропонує чіткий перелік із десяти дій, які можуть перетворити політичні гасла на справжні прориви.

Насамперед, йдеться про прискорене впровадження відновлюваних джерел енергії – вітру та сонця. Це означає не просто нові турбіни, а реформу дозвільної системи, дерегуляцію та преференції для місцевих проектів.

По-друге, це енергоефективність. Масове утеплення будівель, модернізація мереж, масштабування теплових насосів. За оцінками МЕА, лише термомодернізація може зменшити споживання газу домогосподарствами до 30%.

Третій напрям – електрифікація промисловості та теплопостачання. Тут ЄС відстає навіть від власних планів: у Німеччині, Італії, Іспанії та Австрії рівень заміщення електроенергії газом поки що занизький.

Наступним кроком є ​​розширення технологій виробництва біометану та виробництва газу. Потенціал є: тільки в Іспанії наявні ресурси можуть забезпечити 55 ТВт-год на рік. Але потрібні інвестиції, технічні стандарти та фінансові гарантії. І ось ще один козир: співпраця з Україною як майбутнім експортером «зеленого» газу. Не менш важливими є реформи енергетичного ринку, боротьба з викривленнями через субсидії на викопне паливо та розвиток сховищ і міждержавних з’єднань.

І, нарешті, політична воля. Потрібна нова хвиля регіональної солідарності. Не кожна країна пройде цей шлях однаково швидко, але разом ми можемо досягти критичної маси змін. У ЄС є всі інструменти. Тепер питання в тому, як їх застосовувати.

Європейський тест на зрілість газу

Європа стоїть перед простим, але суворим вибором: або вона ліквідує розрив із російським газом – остаточно, систематично та незворотно – або ризикує знову потрапити в пастку залежності, замаскованої під «диверсифікацією».

Дані за 2024 рік показують, що імпорт з РФ не зменшується, а зростає; СПГ-термінали, призначені для підвищення безпеки, перетворюються на чорні двері для Газпрому; а держави-члени продовжують зважувати «політичну доцільність», а не діяти відповідно до заявлених принципів. Але шанс не втрачено.

Зменшення споживання газу на 20% протягом трьох років, зростання використання відновлюваних джерел енергії та прогрес в електрифікації – це реальні зміни.

Зараз критично важливо перетворити поступовий прогрес на послідовну стратегію.